Якщо ви хоч раз їхали потягом із Львова до Харкова, то, мабуть, помічали, як за вікном змінюється все — пейзаж, архітектура, навіть обличчя людей на перонах. Карпатські передгір’я поступаються місцем рівнинам, греко-католицькі церкви зникають, натомість з’являються промислові горизонти і зовсім інший ритм міст. Це не просто різні клімати чи рельєфи. Це різні світи, кожен з яких має свою пам’ять, свою мову жестів і свою логіку.
Україна — одна з найбільших країн Європи за площею, і вона ніколи не була монолітною. Різні її частини входили до різних держав, формувалися під впливом різних культур, релігій, економічних систем. Саме тому поняття «історико-географічний регіон» тут — не академічна абстракція, а жива реальність, яку відчуваєш буквально на смак борщу чи на звук місцевого діалекту.
Географічний регіон і чим він відрізняється від області
Адміністративна карта України — це 25 областей плюс Автономна Республіка Крим. Але ця карта була намальована переважно в радянський час, часто без огляду на реальні культурні й історичні межі. Харківська область — це Слобожанщина. Але Полтавська — вже Наддніпрянщина з козацькою Гетьманщиною. Хмельницька — це Поділля. А Чернівецька — Буковина. Адміністративні кордони і регіональні межі збігаються лише частково, і це постійно плутає людей.
Історико-географічний регіон — це територія, яка сформувалася як єдність завдяки спільній історії, культурі, природним умовам і часто — спільній долі в рамках тієї чи іншої держави. Такий регіон не має чітких юридичних меж. Його межі — умовні, дискусійні, іноді розмиті. Але вони реальні в тому сенсі, що люди їх відчувають. Галичанин знає, що він галичанин. Поліщук відрізняє себе від подолянина. Це не шовінізм і не сепаратизм — це просто культурна пам’ять, яка живе в мові, традиціях, архітектурі й навіть у тому, як люди ставляться до незнайомців.
Критерії виділення таких регіонів — це завжди комбінація факторів: природний ландшафт (ліси, степи, гори), державна приналежність у різні епохи, релігійна традиція, мовні особливості, економічний уклад. Жоден з цих факторів окремо не є вирішальним. Але разом вони створюють те, що географи й культурологи називають регіональною ідентичністю.
Полісся — ліси, болота і давня слов’янська душа
Полісся — це північ України. Дрімучі ліси, торфові болота, тихі річки, що петляють між вільхами. Якщо шукати в Україні місце, де час ніби сповільнився, то це тут. Регіон охоплює північ Волинської, Рівненської, Житомирської та Київської областей, а також частину Чернігівської.
Природа тут визначила все. Через болота і ліси Полісся довго залишалося важкодоступним — і це зберегло тут архаїчні риси культури, яких не знайдеш більше ніде. Поліські говірки вважаються одними з найдавніших серед слов’янських — лінгвісти знаходять у них риси, що сягають праслов’янської доби. Місцеві пісні, обряди, вишивка — все це зберегло шари, які в інших регіонах давно стерлися під впливом урбанізації й міграцій.
Полісся ділять на Волинське (захід) і Київське або Правобережне та Лівобережне (схід). Волинське Полісся — це ще й прикордонний простір із Білоруссю та Польщею, де культурні впливи перемішувалися особливо активно. Чорнобильська зона — теж Полісся. Після 1986 року значна частина регіону стала зоною відчуження, що додало до образу Полісся ще один, трагічний вимір.
Поліщуки — так традиційно називають мешканців регіону — відомі своєю замкнутістю і водночас глибокою гостинністю. Це не суперечність: просто тут не звикли до чужих, але якщо вже прийняли — то по-справжньому.
Волинь і Поділля — між Польщею і степом
Ці два регіони часто згадують разом, хоча вони дуже різні. Об’єднує їх одне: обидва формувалися на перехресті впливів і обидва мають потужну замкову спадщину.
Волинь — це захід України, нинішні Волинська і більша частина Рівненської областей. Регіон із глибоким корінням: тут у Середньовіччі існувало Галицько-Волинське князівство — один із найпотужніших державних утворень Русі після монгольської навали. Потім — Велике князівство Литовське, потім Річ Посполита. Ця литовсько-польська спадщина відчувається досі: у замках Луцька й Острога, у православних монастирях, у самій топографії міст.
Волинь — православний регіон, і це відрізняє її від сусідньої Галичини з її греко-католицькою традицією. Тут менше австрійського впливу, більше литовського й польського. Місцева ідентичність — тиха, але стійка.
Поділля — це зовсім інший характер. Нинішні Хмельницька, Вінницька і частина Тернопільської областей. Поділля лежить між лісостепом і степом, і ця межовість визначила його долю: регіон постійно був ареною зіткнень. Татарські набіги, козацькі повстання, польська шляхта, турецька окупація Кам’янця-Подільського у XVII столітті — Поділля знало все це. Кам’янець-Подільська фортеця — мабуть, найкраще втілення подільського характеру: красива, горда і готова до оборони.
Подільська кухня, говірки, традиції вишивки — все це має свій неповторний колорит, що відрізняється і від галицького, і від наддніпрянського.
Галичина — регіон з найсильнішою регіональною ідентичністю
Якщо є в Україні регіон, де люди найгостріше відчувають свою окремішність, то це Галичина. Нинішні Львівська, Івано-Франківська і більша частина Тернопільської областей. І ця самосвідомість — не вигадка і не пиха. Вона має цілком конкретне історичне пояснення.
Галичина понад 150 років перебувала у складі Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії. Це був зовсім інший досвід, ніж у решти України, яка перебувала під владою Російської імперії. Австрійська бюрократія, хоч і не ідеальна, давала більше простору для культурного розвитку. Тут виходили українські газети, діяли товариства, розвивалася освіта. Греко-католицька церква — уніатська, що зберегла православний обряд, але визнала зверхність Папи Римського — стала головним інституційним захисником української ідентичності в регіоні.
Галичина стала тим місцем, де українська нація навчилася бути нацією — з пресою, партіями, університетом і власним культурним проєктом.
Львів — серце Галичини і один із найкрасивіших міст Центральної Європи. Місто, де австрійська архітектура сусідить із польськими костелами і українськими церквами. Де кав’ярні — це не просто заклади, а спосіб існування. Де навіть туристи відчувають, що потрапили кудись особливе.
Галицька ідентичність — це не просто регіоналізм. Це певний тип свідомості: орієнтований на Захід, католицький (у широкому сенсі), з сильним відчуттям культурної окремішності від Росії. Саме тому Галичина так часто ставала джерелом національно-визвольних рухів.
Буковина і Закарпаття — найзахідніші і найбагатокультурніші
Ці два регіони — найменші за площею серед усіх, але, мабуть, найбагатші на культурне розмаїття. Обидва довго перебували поза основним українським простором і увійшли до складу УРСР лише після Другої світової війни.
Буковина — це нинішня Чернівецька область. Регіон, де українці, румуни, євреї, поляки, вірмени і австрійці жили поруч протягом століть. Чернівці — колишня столиця австрійської Буковини — мають університет, заснований у 1875 році, архітектуру, що нагадує Відень у мініатюрі, і особливу атмосферу міста, де культури не просто співіснували, а взаємопроникали. Пауль Целан, один із найвидатніших поетів XX століття, писав по-німецьки, але народився саме тут. Це дуже буковинська історія.
Буковинська вишивка — окремий феномен. Яскрава, геометрична, з румунськими й молдавськими мотивами — вона зовсім не схожа на галицьку чи поліську.
Закарпаття — ще окремий світ. Нинішня Закарпатська область, яка до 1945 року входила до складу Угорщини, Чехословаччини, знову Угорщини. Угорська спадщина тут відчутна досі: угорськомовні громади, угорські написи на вивісках у деяких містах, угорська кухня. Але є й русини — окрема субетнічна група, яка досі дискутує про свою ідентичність. І є карпатська природа — гори, ліси, термальні джерела — яка сама по собі формує особливий характер людей.
Закарпаття — це місце, де можна за один день почути чотири мови і з’їсти страви трьох кухонь. Це не екзотика — це просто місцева норма.
Слобожанщина — козацький схід
Слобожанщина — регіон, який виник буквально на порожньому місці. У XVII столітті ці землі були майже незаселеними — «диким полем» між Московським царством і козацькою Гетьманщиною. Сюди почали переселятися українські козаки й селяни, рятуючись від польського тиску на Правобережжі. Вони засновували «слободи» — поселення з тимчасовими пільгами від московської влади. Звідси й назва.
Регіон охоплює нинішні Харківську, більшу частину Сумської і частину Полтавської областей. Харків — його серце і найбільше місто. У 1920-х роках Харків навіть був столицею Радянської України, і це залишило слід: тут є конструктивістська архітектура, широкі проспекти, відчуття великого промислового міста.
Слобожанщина — двомовний регіон. Українська і російська тут завжди існували поруч, і це не було проблемою аж до того моменту, поки не стало. Культурна специфіка регіону — це поєднання козацьких традицій із промисловим радянським спадком, університетської культури (Харківський університет — один із найстаріших в Україні) із робітничим характером міст.
Григорій Сковорода — мандрівний філософ XVIII століття, якого вважають першим українським інтелектуалом у сучасному розумінні — жив і помер саме на Слобожанщині. Це теж символічно.
Наддніпрянщина — серце України
Якщо є регіон, який можна назвати ядром українськості, то це Наддніпрянщина. Середнє Подніпров’я — Київ і землі навколо нього, нинішні Київська, Черкаська, Полтавська і частина Чернігівської областей. Саме тут розташовувалася козацька Гетьманщина — автономне українське утворення в складі Московського царства, яке проіснувало понад сто років і залишило глибокий слід у культурній пам’яті.
Київ — це окрема розмова. Місто, яке було столицею Русі, потім занепало, потім відродилося як губернське місто Російської імперії, потім стало столицею незалежної України. Кожен із цих шарів присутній у місті фізично: Софійський собор XI століття, барокові церкви XVII–XVIII століть, класицистичні будівлі XIX-го, радянські ансамблі XX-го і сучасна архітектура XXI-го.
Наддніпрянщина — це також регіон, де у XIX столітті відбувалося українське національне відродження. Тарас Шевченко народився на Черкащині. Кирило-Мефодіївське братство діяло в Києві. Саме тут формувалася ідея України як нації — не просто як народу з мовою і піснями, а як політичного суб’єкта з правом на власну державу.
Дніпро — це не просто річка. Це вісь, навколо якої будувалася українська ідентичність протягом століть.
Запоріжжя і Степова Україна — земля козаків і переселенців
Степова Україна — це південь і схід: нинішні Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська і частина Донецької областей. Регіон, який ще у XVIII столітті був малозаселеним степом, а за якихось сто років перетворився на один із найпромисловіших районів Європи.
Запорозька Січ — козацька республіка на дніпровських порогах — існувала тут із XVI по XVIII століття. Її знищила Катерина II у 1775 році, але пам’ять про неї залишилася. Запоріжжя у свідомості українців — це символ свободи, лицарства і незалежності. Острів Хортиця, де розташовувалася одна з Січей, сьогодні є заповідником і місцем паломництва.
Після ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі ці землі почали активно колонізуватися. Катерина II роздавала їх дворянам, сюди переселяли сербів, греків, німців, євреїв. Так виникла «Новоросія» — строкатий, багатоетнічний простір, де українці були більшістю, але не єдиним народом. Цей спадок — і демографічний, і культурний — відчувається досі.
Дніпро (колишній Дніпропетровськ) — промислова столиця регіону. Місто, яке у радянський час було закритим через ракетну промисловість і яке сьогодні є одним із найдинамічніших в Україні.
Причорномор’я і Крим — південь між морями
Причорномор’я — це узбережжя Чорного і Азовського морів: нинішні Одеська, Миколаївська, Херсонська області і Крим. Регіон, де цивілізація присутня понад 2500 років — з часів грецьких колоній.
Одеса — особливий феномен. Місто, засноване наприкінці XVIII століття як торговий порт, швидко стало одним із найкосмополітичніших міст Російської імперії. Тут жили греки, євреї, французи, італійці, українці, росіяни — і всі вони разом створили «одеський міф»: міф про місто дотепників, контрабандистів, оперних співаків і революціонерів. Одеський гумор, одеська кухня, одеський суржик — все це реальні культурні феномени, що не вкладаються в жодну просту категорію.
Крим — окремий культурний простір. Тут жили таври, скіфи, греки, генуезці, татари, росіяни, українці. Кримські татари — корінний народ півострова, що зазнав депортації у 1944 році і повернувся лише після розпаду СРСР. Їхня культура — мечеті, ханський палац у Бахчисараї, кримськотатарська кухня — є невід’ємною частиною кримської ідентичності. Після анексії 2014 року Крим став зоною окупації, але залишається частиною України юридично і в пам’яті мільйонів людей.
Миколаїв і Херсон — портові міста з суднобудівною традицією і особливим характером людей, що живуть між степом і морем.
Основні історико-географічні регіони України
| Регіон | Основні сучасні області | Період формування | Культурна особливість |
|---|---|---|---|
| Полісся | Волинська (північ), Рівненська (північ), Житомирська (північ), Київська (північ), Чернігівська (північ) | Давньоруський і ранньосередньовічний | Архаїчні говірки, болотяно-лісовий ландшафт, давні обряди |
| Волинь | Волинська, Рівненська | Галицько-Волинське князівство, ВКЛ, Річ Посполита | Православна традиція, замкова архітектура, литовська спадщина |
| Галичина | Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська | Австрійська і Австро-Угорська імперія (1772–1918) | Греко-католицька церква, австрійська архітектура, сильна регіональна ідентичність |
| Поділля | Хмельницька, Вінницька, частина Тернопільської | Середньовіччя, козацька доба | Межа лісостепу і степу, козацькі традиції, фортечна архітектура |
| Буковина | Чернівецька | Австрійська імперія, Румунія (до 1940) | Багатоетнічність, австрійська архітектура, яскрава вишивка |
| Закарпаття | Закарпатська | Угорщина, Чехословаччина (до 1945) | Угорська спадщина, русини, карпатська природа, термальні джерела |
| Слобожанщина | Харківська, частина Сумської, частина Полтавської | XVII–XVIII ст., козацькі слободи | Двомовність, університетська культура, промисловий характер |
| Наддніпрянщина | Київська, Черкаська, Полтавська, частина Чернігівської | Козацька Гетьманщина (XVII–XVIII ст.) | Козацька спадщина, центр національного відродження, Київ як столиця |
| Запоріжжя / Степова Україна | Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська | XVI–XVIII ст. (Запорозька Січ), пізня колонізація | Козацький символізм, промислова потужність, строкатий етнічний склад |
| Причорномор’я | Одеська, Миколаївська, Херсонська | Кінець XVIII ст. (Новоросія) | Космополітизм, портова культура, грецька і єврейська спадщина |
| Крим | АР Крим (окупована) | Античність, Кримське ханство, Російська імперія | Кримськотатарська культура, грецька спадщина, унікальна природа |
Донбас — регіон, що шукає себе
Окремо варто сказати про Донбас — Донецьку і Луганську області. Це регіон, що виник як промисловий у XIX столітті: вугілля, метал, шахти. Сюди з’їжджалися робітники з усієї Російської імперії, і це сформувало особливу ідентичність — міцну, робітничу, прив’язану до заводу і шахти більше, ніж до будь-якої національної ідеї.
Донбас — не традиційний «історичний» регіон у тому сенсі, в якому є Галичина чи Полісся. Він молодий, штучно створений індустріалізацією. Але це не робить його менш реальним. Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Краматорськ — це міста з власним характером, власною культурою і власними трагедіями. Починаючи з 2014 року Донбас став ареною війни, і ця нова трагічна сторінка вписалася в його і без того непросту ідентичність.
Чому регіональна різноманітність — це сила, а не слабкість
Є спокуса дивитися на регіональну різноманітність України як на проблему. Мовляв, занадто різні, занадто складні, занадто суперечливі. Але це хибна логіка. Саме ця різноманітність робить Україну культурно багатою і стійкою.
Кожен регіон приніс у загальноукраїнський простір щось своє. Галичина — традицію організованого національного руху і сильні культурні інституції. Наддніпрянщина — козацький міф і літературну мову. Слобожанщина — університетську науку і промисловий потенціал. Буковина і Закарпаття — досвід мирного співіснування різних культур. Причорномор’я — космополітизм і торгову відкритість.
Регіони — це не фрагменти, що розпадаються. Це різні голоси одного хору. Вони звучать по-різному, але разом створюють щось, чого жоден із них окремо не міг би створити.
Сьогодні, коли Україна переживає один із найважчих періодів своєї історії, регіональна ідентичність не зникає — вона трансформується. Галичани, поліщуки, слобожанці, одесити стоять поруч в одних окопах і разом відбудовують зруйновані міста. Це і є найкраща відповідь на питання, чи є регіональна різноманітність силою чи слабкістю.
Відповідь очевидна.
